Тези
Використання прийомів і методів розвивального навчання

Можливість суттєвих змін у школі теоретики і практики вітчизняної освіти пов’язують з ідеями розвивального навчання.
Актуальність дослідження обумовлена тим, що українське суспільство на сучасному етапі розвитку має особливо гостру потребу в самостійних, відповідальних, творчих особистостях, що усвідомлюють свою суб’єктність. Серед ряду сучасних освітніх технологій в своїй професійній практиці віддаю перевагу розвивальному навчанню.
Звичайно, дитині і в традиційній школі приємно усвідомлювати, що вона відповідає правильно, але, якщо точність відповіді ґрунтується лише на механічному запам’ятовуванні, це не приносить істинної радості пізнання. Ми лише тоді відчуваємо справжнє задоволення, коли наша правота є результатом самостійних роздумів, особистої думки і прийняття відповідного рішення.
Реалізація такого підходу до навчання, при якому дитина живе з відчуттям хоч маленького, але особистого успіху, відчуваючи при цьому і впевненість в собі, складає суть розвивального навчання – потреба дитини в любові, в почутті власної гідності, в відчутті значимості особистісного «Я», почуття впевненості в своїх силах і позитивній оцінці зі сторони оточуючих – тобто відчуття себе особистістю. Отож, розвивальне навчання спрямоване на виховання і розвиток особистості дитини та формування не лише конкретного, а й теоретичного мислення. Цей процес здійснюється завдяки дослідницькому методу навчання – квазідослідницькому, коли поняття задаються не в готовому вигляді, не в формі визначень чи правил. Дитина повторює в процесі вивчення хід і результати відповідного наукового дослідження, вона стає маленьким вченим, який робить своє власне відкриття.
Майстерність учителя полягає, по-перше, в умінні створити такі навчальні ситуації, коли у дитини з’являється потреба в пошуку способу дії, тоді дитина стоїть на межі між знанням і незнанням; по-друге, в організації співробітництва дітей, в ході якого і відбувається відкриття і засвоєння понять; по-третє, в можливості організувати, направляти і підтримувати змістовний навчальний діалог між дітьми. Це можливе лише тоді, коли вчитель сам займає позицію учня, чиї висловлювання, ідеї теж можуть піддатися критиці, як і дітей.
В системі розвивального навчання є своя типологія і структура уроків.
1.    Створення ситуації успіху – оцінка попереднього способу дії і того, чи вміємо ним користуватися .
2.    Створення ситуації розриву  – пропонується завдання, зовні схоже на попереднє, але в корені – ні.
3.    Аналіз умов – аналіз того, що було в попередньому способі, що дозволяло нам виконувати завдання, а зараз – ні.
4.    Постановка навчальної задачі. Учитель підводить дітей до моменту, що вони самі формулюють навчальну задачу: «Треба знайти такий спосіб, щоб можна було…». Цю задачу фіксують коротко і стисло у модельній формі (знаковій чи графічній). Це є міст до наступного уроку або етапу уроку.
5.    Аналіз умов рішення задач, щоб знайти, відкрити новий спосіб дії.
6.    Моделювання і перетворення моделі.
7.    Контроль способу – перевірка на практиці відкритого способу.
8.    Оцінка способу – як я та інші вміють користуватися відкритим способом.
З цих етапів випливають і різні типи уроків:
•     Постановки навчальної задачі.
•     Аналіз умов, рішення задачі, моделювання відкритого способу.
•     Моделювання способу.
•     Постановки і рішення навчальної задачі.
•     Рішення конкретно-практичних задач.
•     Урок контролю і оцінки способу.
Отже, в основі технології розвивального навчання лежить уявлення про розвиток дитини як суб’єкта особистої діяльності. Розвивальне навчання – основа формування творчої особистості, а в подальшому – креативної особистості, яка має внутрішні передумови, що забезпечують її творчу активність, тобто не стимульовану зовнішніми факторами.
Було проведено дослідження ефективності прийомів і методів розвивального навчання. Тому важливу роль на сучасному етапі відіграє розв’язання життєвих проблем. Ми формулюємо мету «Чого ми хочемо домогтися». Ми обмірковуємо варіанти рішення, визначаємо, чи вистачить знань, умінь і намагаємося вирішити проблему (при необхідності, добуваючи нові знання). Отримавши результат, ми порівнюємо його з метою. Робимо висновок – домоглися свого чи ні.
У даному випадку урок ми розглядаємо не як відрізок часу, а як фрагмент навчальної діяльності з формуванням конкретної навчальної дії. При цьому роль учителя – поставити дітей перед проблемою, адресувати цю проблему одній дитині або групі дітей. Як приклад, розглянемо використання даної технології у 6 класі з теми «Ділення звичайних дробів».
Перший етап – це створення ситуації успіху. Ситуація успіху – це суб’єктивний психічний стан задоволення наслідком фізичної або моральної напруги виконавця справи, творця явища. Тобто пропонується дітям розв’язати рівняння такого виду:   і  . Необхідно назвати способи виконання дій, за допомогою яких виконуються дані завдання. Зрозуміло, що перше рівняння розв’язується за допомогою правил відшукання невідомих компонентів дій, а друге – методом підбору.
Другий етап – створення ситуації розриву. Створення ситуації розриву – це створення ситуації інтелектуального конфлікту, учням пропонується схожа за зовнішніми ознаками практична задача, яку вони вирішити вже не можуть, так як вона орієнтована на новий спосіб дії. Завдання – розв’яжіть рівняння обома способами  . Учні використовують обидва способи, які щойно повторювалися, але натикаються на проблему: легко підбором, але не вміємо ділити.
Третій етап – шукаємо вихід із ситуації, що склалася. Вчитель формулює завдання в такому вигляді, щоб учні легко знаходили корінь рівняння підбором. Вихід знаходимо – формулюємо правило. Далі пробуємо застосувати знайдене правило до нового завдання: необхідно виконати ділення  . Знову виникає ситуація розриву – сформульований алгоритм не можна застосувати у новій ситуації. Висновок – алгоритм не повний. Тому проводимо дискусії з метою пошуку загального способу вирішення проблеми. Чому виникла дана проблема? Як можна цю проблему вирішити? Яким чином ми це можемо зробити? Як результат даних міркувань, ми отримуємо алгоритм ділення звичайних дробів.
Отже, як бачимо суть технології розвивального навчання – цілеспрямована навчальна діяльність, яка включає дитину в процес самостійної, пошукової, дослідницької діяльності, що свідомо сприймається як особиста мета
Учень – дослідник. Вчитель – наставник. Учень+вчитель=співробітництво.
Я пов’язую прийоми і методи розвивального навчання з гуманістичним спрямуванням? Насамперед, це позитивне ставлення до помилки. Не боятись помилок, тому що це «погано», що за помилки ставляться погані оцінки. А до помилки формуємо ставлення, як до норми. Питання в іншому – що з нею робити? Як використати помилку для ефективності навчання, життя? Перед дітьми стоїть завдання зрозуміти природу помилки, чому помилився. Якраз контроль і оцінка способу виводить все на чисту воду, де кожен визначає своє місце в системі помилок. Я, як учитель, не боюсь помилятись і навмисне використовую помилки, видаючи їх за свої або чиїсь, на різних етапах уроку, перевіряючи таким чином увагу дітей та уміння застосовувати набуті знання на практиці.
З перших днів я, як учитель, даю установку віри в свої сили дітям,в силу спільної діяльності. Дружня співпраця,основою якої є взаємна повага і любов, розуміння цінності кожного з нас – безумовні «ключики» до успіху!